Вони ніколи не були близькими подругами – ні в школі, ні пізніше, коли після навчання та обзаведення сім’ями обидві залишилися в тих селах, де й народилися, неподалік від Гадяча, хоч відстань між селами всього три кілометри.

Бачилися часто, бо на той час Світлана працювала у Гадячі, а Оля – у рідному селі. Летіли-пролітали роки, підростали діти, у Світлани – два сини, у Ольги – дві дочки.

Замолоду щастя частіше гостювало у Свєтиній родині: чоловік-красень, хазяйновитий, працьовитий, за таким не страшно і велике господарство порати, і діток ростити. Та й батьки всіляко допомагали з обох сторін і будинок новий зводити, і хлопчиків коли-не-коли побавити. У чарку Сашко не заглядав, все у сім’ю, у сім’ю… А що заздрісні жіночки пліткували, нібито в гречку іноді скакав її Сашко, на те Світлана не зважала: хто ж без гріха? Та й на роботі Олександра шанують, хоч трудиться на великому промислі, де може й тисяча працівників, а начальство його в обличчя знає, за руку вітається.

Горе підкралося неждано, та й хіба буває так, щоб хтось колись те горе чекав? Саша захворів, і ніякої надії на одужання не було. Точніше, якась надія завжди є, але потрібна була складна операція, а це – великі гроші, і гарний догляд, і час, який покаже, чи стане хворий таким, як колись, чи все життя відчуватиме себе тягарем для рідних.

Світлана не впала у відчай. Гроші на операцію зібрали усім миром: і родичі допомогли, і чужі люди, співчуваючи, долучилися до благородної справи, та й на роботі не стали осторонь страшної біди, і суттєвий грошовий внесок організації став вирішальним: операцію зробили у Києві. Зрештою, хворого чоловіка привезли додому. Аж через три роки зміг Саша сам ходити, сідати, їсти…

На зустріч однокласників через двадцять років Світлана йти не хотіла, адже, як і кожній жінці, їй хотілося чимось похвалитися перед подругами, хвалитися було нічим. Але з восьми дівчат, які разом з нею закінчили школу і розлетілися, залишились у рідному селі тільки вона та Оля, то кому ж, як не їм, організувати цю зустріч! Скільки радості, захоплення, компліментів! Та коли прийшла черга Свєті розповідати про себе, вона не змогла вимовити ні слова: сльози душили її. Усе, що було в її житті гарного, щасливого, радісного, зосталося десь там далеко, за стіною… За неї декілька слів сказала Оля, сказала гарно, зворушливо, у всіх аж сльози виступили на очах. А потім Оля розповіла про себе, але якось так, ніби весь час порівнюючи з однокласницею.

В юності життя Олю не балувало: рано залишилася без мами, та й особисте щастя якось довго не складалося: одружилася, розлучилася, народилася донька, ще одне заміжжя, ще одна донечка. А от тепер – справжнє щастя: дівчатка-красуні підростають, а вона, Олечка, на Толю свого нарадітися не може: достаток у домі – от такий він, її Толя, гордість і справжнє кохання, і хай там що хочуть говорять, що він її зраджує, але цим пліткам вона не вірить. Ділилася щастям з однокласниками щиро і хлюпала радість у її очах, і світилася жіноча і материнська втіха у простих словах…

Цей гомінливий потік Олиних слів гадюкою обвив зранене серце Світлани. Важко сказати, що пережила тоді: заздрість до подруги чи жалість до себе. Але Світлані раптом до болю в голові, до ломоти в кістках захотілося, щоб і в неї так було: отака любов, отакий достаток і Толя…

Недаремно ж мудрі люди кажуть: мрійте обережно, бо мрії мають здатність збуватися.

У неї тепер є Толя. Він залишив свою сім’ю і майже живе у Свєти. Чому «майже»? Та тому, що там так само живе, як і жив, Саша. Кажуть, він прийняв ситуацію, розуміючи, що дружині, якій ще й сорока років немає, потрібен мужчина. Та й з дітьми розлуки не переживе: тому й просив Свєту не кидати його. Уже дорослі сини: один вчитися пішов, а другий закінчує одинадцятий клас. Тож на диво спокійно і терпляче зносять от такі життєві перипетії. Та це тільки зовні, ніхто не знає, що в їхніх юних душах.

Щоднини гарячими, болючими сльозами вмиваються дівчатка і Олечка. «Мамо, де тато?» – запитують донечки. А ненька не знає, як їм відповісти, що сказати. Колишня подруга стала лютим ворогом, коханий чоловік – підступним зрадником. Як і де знайти тепер опору в житті? Та й жителі двох сіл, що раніше співчували Світлані, зараз не одностайні у своїх судженнях. Боляче, якщо щастя дорослих замішане на дитячих сльозинках.

Жителі села Дучинці