Народного артиста України Павла Зіброва в артистичному світі називають улюбленцем жінок.

У співавторстві з багатьма поетами Павло Миколайович пише пісні, що стають справжніми народними шлягерами.

Наша зустріч відбулася під час його виступу у кіноконцертному залі «Дружба». Павло Миколайович брав участь у святковому концерті, присвяченому відкриттю культурного закладу.

Після концерту я разом з іншими місцевими медійниками підійшла до гримерки. На запитання про інтерв’ю худорлявий чоловік (потім дізналася, що це звукорежисер Зіброва) відповів, що зараз артист переодягнеться і відповість на всі питання. Павло Миколайович вийшов до нас у яскраво-червоній жилетці, одягненій на чорну сорочку. Довге, зачесане назад волосся і чорні звабливі вуса. У житті він такий самий, як і на сцені. Поправивши рукою зачіску, вислухав, які мас-медіа ми представляємо, і був готовий до спілкування. Відповівши на кілька запитань місцевому телебаченню, подякував за увагу і запросив мене до гримерки продовжити спілкування.

- Як Ви кажете, називається Ваша газета?

- «Базар Медіа в Україні».

- Цікава назва. А що вона означає?

- Базар – торгівля (продаж), а медіа – це інформація. Отож назва нашого тижневика означає продаж інформації в Україні. Як бачите, все дуже просто.

- І все ж зараз модно називати газети якось свободолюбно, з обов’язковим словом «свобода» чи «вільна» (посміхається – авт.). З назвою ми розібралися, тепер питайте, що Вас цікавить.

- Павле Миколайовичу, як Вам сьогоднішнє дійство? Чи часто доводиться бувати саме на таких святах, я маю на увазі відкриття концертних залів в районних центрах?

- Я просто вражений. Ви такі молодці, що зуміли збудувати, точніше сказати, завершити будівництво і відкрити цей зал для простих людей. Декорації, світло, звук – усе надсучасне, прекрасне технічне оснащення. І повірте мені, останнім часом я не бачив, щоб відкривалися заклади культури такого рівня. Я думаю, що лише Полтавський палац дозвілля «Листопад» може позмагатися з вами в оснащенні. Сюди будуть їхати артисти. Я думаю, що і я десь через місяць приїду у ваше місто із сольним концертом і своїм Театром пісні.

- А як Вам глядач? Для кого легше співати: для мешканців великих міст чи ось таких невеликих містечок, як наше?

- О, ваша публіка мені дуже сподобалася. Я сам народився у селі, тому відчуваю такого глядача. Його легше розворушити. У великих містах люди, можна сказати, «перегодовані» зірковими концертами, вони вже нічому не дивуються і тільки й чекають від виступу артиста якоїсь сенсації. Тут, у вас, глядач живий і щедрий на оплески. Реакція на пісні природна. Якщо це весела пісня, то це підтанцьовування, підспівування, аплодисменти в такт. Якщо ж мінорна, сумна, тоді і сльози на очах щирі. Саме таку реакцію я бачив у вашому залі. Провінційний глядач більш духовний.

- Ви вже встигли побачити наше місто? Які враження від Гадяча?

- Гадяч мені дуже сподобався. Мене вразило, що це чисте містечко. Пофарбовані будиночки. Сміття я не побачив. Можливо, це тому, що готувалися до відкриття кіноконцертного залу та до приїзду губернатора. Я тільки можу уявити, яке воно у вас прекрасне весною і влітку.

- А Ви приїздіть до нас відпочивати і самі побачите. Наша природа зачаровувала Олену Пчілку і Лесю Українку. Остання назвала наше місто «українішою Україною». Отож, беріть родину і до нас. Де і як зазвичай відпочиваєте?

- Люблю землю, ліс, річку. Хотілося б насолоджуватися відпочинком саме як сільський мешканець. На відпочинок часу не вистачає. Концерти, спілкування з шанувальниками – це мій відпочинок. Від цього і сили. Останнім часом є можливість разом з донькою і дружиною на відпочинок виїжджати за кордон. Там мене мало хто знає, тому можу розслабитися.

- Як Вам вдається тримати себе у чудовій формі?

- Спеціальним спортом не займаюсь, хоча бігова доріжка в мене є. У мене є собака вівчарка і велика територія на дачі. Я вигулюю собаку, а вона заодно вигулює мене. Тому виходить, що собака в мене тренований, і я також. По-друге, я граю у волейбол, настільний теніс, і балет в мене є – 4 шикарні дівчини, які заставляють мене приходити у балетний клас і займатися з ними. Тому животика в мене не побачите, поки в мене є мій балет.

- Павле Миколайовичу, Ви подобаєтеся жінкам. У Вас імідж благородного, ніжного чоловіка. Чого варта лише Ваша пісня «Женщина любимая». Одна Ваша шанувальниця, коли дізналася, що я буду з Вами спілкуватися, просила мене добре роздивитися чи справжні у Вас вуса, каже, що вони її «заводять». (Голосно сміється – авт.)

- Жінок люблю, поважаю, обожнюю. І партію створив – «Партія любителів жінок». Ти можеш зустрічатися хоч з 10 дівчатами, а кохати потрібно лише одну. Так по природі. Кохай одну, поважай усіх, усю жіночу стать. Щодо вусів, то Павло Зібров без вусів – не Павло Зібров. Я двічі в житті їх збривав. Перший раз – в армії, там брили наголо і збривали вуса. І другий раз – у 35 років зробив приємне дружині. Вона поїхала в гості до батьків у Москву і коли повернулася – не впізнала мене без вусів. Поки я їх не відпустив, вона мене до себе не підпускала. Секрет Павла Зіброва – у вусах. Якщо я збрию їх – пропаде голос. Це я точно знаю. До них я нікого не підпускаю, окрім жінки і перукаря.

- У харчуванні Ви вибагливий?

- Зовсім ні. Обожнюю українську кухню: вареники, деруни. Та жінка мені їх не дає, каже, товстішаю я.

- А які у Вас збереглися спогади про дитинство?
- Я говорив, що народився у селі. Надзвичайно красиве місце, колишня садиба князя Остолопова в селі Червоне Вінницької області. Мама вчителювала, батько був майстром на всі руки. Дітей в сім'ї виховувалося двоє – старший брат Володя і я. У два роки я грав на свищику і співав. Володі було тоді п'ять, він грав на баянчику і теж співав. Свої таланти ми показували в нашому ж селі. Мама для всіх шила костюми на машинці «Зінгер», батько робив невеличку сцену, і ми виступали всією сім'єю: батько віртуозно грав на балалайці, мама дуже гарно грала на гітарі.

Щоб у вас не складалося таке ідилічне враження про гарного хлопчика Павлика, скажу, що не таким вже й слухняним він був: у п'ять років я почав курити. У батька в сараї цілими ящиками лежали цигарки «Сєвєр», і сусідський хлопчик Митя підбив мене на цей героїчний вчинок: давай, мовляв, як дорослі... Я поцупив декілька пачок цигарок, і ми пішли у кущі за хату курити. Заховатись – заховалися, а от про дим якось не подумали: цигарки запалили, а дим з кущів і повалив. Батько нас по цьому диму і знайшов (сміється – авт.).

- Що для Вас новорічно-різдвяні свята?

- Мабуть, буду не оригінальним, та для мене Новий рік, Різдво – це, перш за все, сімейні свята. У ці дні поринаю спогадами у дитинство. У ті часи був гарний культ свят, до яких усі, без виключення, готувалися. На Новий рік, Різдво у кожній хаті щось смажилося, коптилося, варилося, готувалося, шилося... Після цієї колосальної підготовки господарі приймали гостей, усі разом сідали до столу і гарненько святкували. Брат брав баянчика, я – свищика. Із собою обов'язково була велика торбина, щоб було куди складати зароблене. Адже ми ходили по родичах, знайомих колядувати і щедрувати: заходили до хати, співали хвилин 5–10 і підставляли торбу під калачі, горіхи, ковбаси, гроші... Це були наші перші заробітки і мої перші гастролі.

- Павле Миколайовичу, Ваше інтерв’ю вийде у нашому тижневику напередодні новорічних свят. Що б Ви побажали нашим читачам?

- Перш за все, будьте здорові, щасливі, багаті. Будьте успішні. Бережіть усе своє, але не цурайтесь іншого. Діти нехай не забувають батьків, а батьки більше часу приділяють дітям. А вашому виданню – великого тиражу, гарних новин і вдячних читачів. Вірте у диво!

- Дякую. Я від імені нашої газети вітаю Вас зі святами. Вам – творчості, наснаги, здійснення мрій. Будемо чекати Вашого сольного концерту у нашому місті.

Спілкувалася Альона Глік

Фото зі святкового концерту в кіноконцертному залі «Дружба»